Новости Запорожья

Вичавки заяв Полковник ФСБ Гиркина (ФОТО)

«Якщо б операцією по Новоросії керував я, то я б зараз сидів у Дніпропетровську і був головою МДБ»

Вичавка ключових заяв, які представляють великий інтерес для українського читача, з недавнього інтерв’ю Ігоря Гиркина — російського терориста, який розв’язав війну на Донбасі.

1. Українці не збивали «Боїнг». 2. Захарченко усунули впливові російські кола через комерційних питань, а не українські спецслужби. 3. Який сценарій захоплення України призвів би до успіху, і в чому помилка Путіна – між іншим, аналіз цього плану полковником ФСБ точний, збігається з тим, чого так побоювався українське керівництво в березні-травні 14-го. 4. Війна перейде в гарячу стадію і перемир’я досягти не вдасться.

Просто приголомшливе інтерв’ю вийшло в російському «Московському комсомольці» (автор — Андрій Камакин), з Ігорем Гиркиным, російським терористом, що розв’язали війну на Донбасі. Тут все дуже відверто запитують, і цілком зрозумілі відповіді, але я скоротив в тексті зайву лірику, хвастощі і внутрішні російські політичні питання, і пропоную вижимки ключових заяв, які представляють великий інтерес для нашого аналізу:

«Ігор Всеволодович Гиркин (псевдонім — Ігор Іванович Стрільців) народився в 1970 р. в Москві. Полковник ФСБ у відставці. Закінчив Московський державний історико-архівний інститут (1992). Брав участь в якості добровольця — в конфліктах у Придністров’ї та Боснії (1992-1993 рр..). Брав участь у першій і другій чеченських кампаніях. У 1996-2013 рр. — співробітник Федеральної служби безпеки. З 16 травня по 14 серпня 2014 р. — міністр оборони Донецької народної республіки. Нагороджений орденом Мужності (2003 р.), медаллю Суворова (2002), має ряд інших державних нагород.

«ДАВАЙТЕ НЕ БУДЕМО ПРО «БОЇНГУ»

— Ви кажете, що підрозділи, які перебували під вашим командуванням, не збивали малайзійський «Боїнг». І я, до речі, цілком вам вірю. Але, відверто кажучи, не вірю, що ви не маєте ніякої інформації про те, хто збив. Вам відомо, хто це зробив?

— Ви знаєте мій стандартний відповідь на дане питання: ополчення «Боїнг» не збивало. Все, більше ніяких коментарів.

— Показово, однак, що, на відміну від багатьох, ви нічого не говорите ні про український штурмовику, ні про український «Буку», ні взагалі про українських силових структурах.

— Перейдемо до наступного питання.

— У вас немає відчуття, що вас підставили?

— Ви маєте на увазі — в цілому на Донбасі?

— Я маю на увазі ситуацію з «Боїнгом».

— Давайте не будемо про це.

«ЗАХАРЧЕНКО УСУНУЛИ ВПЛИВОВІ КОМЕРЦІЙНІ КОЛА ЧЕРЕЗ КОМЕРЦІЙНИХ ПИТАНЬ»

— Ви людина незручний у багатьох відношеннях: і знаєте дуже багато — занадто багато, — і до того ж не належите, м’яко кажучи, до апологетам влади. Цинічно розмірковуючи, «проблема Стрєлкова» може бути вирішена та іншим, менш гуманним способом.

— Розумію, про що ви говорите. Але знявши голову, як кажуть, за волоссям не плачуть. Переходячи в квітні 2014 року російсько-український кордон, я розумів, що це, цілком можливо, дорога в один кінець. Був готовий до того, що взагалі не повернуся на територію Росії в живому вигляді. А може бути, і в мертвому. А до цього я п’ять років прослужив оперативником в Чечні. У мене багато разів стріляли, я потрапляв під фугаси… Загроза життю була присутня постійно, кожен день. Тому нічого незвичайного, понадштатного в цьому для мене немає.

— Але тоді у вас стріляв ворог.

— Я все-таки 16 років прослужив у ФСБ і прекрасно знаю, як працюють спецслужби. Приходячи сюди, людина повинна розуміти, що служба може дати, а може, скажімо так, і вимагати. В тому числі — за жорсткою схемою. Людина, яка стріляє в інших, повинен бути готовий до того, що рано чи пізно вистрілять в нього. І неважливо, з якого боку відбудеться постріл — спереду або ззаду.

І ще одна ремарка. Так, я незручний. Гранично незручний. Мене ніхто на Донбас не посилав. Я пішов туди сам, добровільно, за власним спонукальних мотивів, і залишився вірний своїм поглядам та ідеалам — незалежно від того, як розгорталася політична ситуація, як змінювалася «лінія партії».

Але зверніть увагу: багато з тих, хто прогинався під цю «лінію», вже мертві. Пан Захарченко — я його назвав «паном» після того, як він підписав Мінські домовленості, — сприймав на ура майже всі накази з Москви. І де він?.. Те ж саме можна сказати про низку інших донбаських діячів. Зручність — ще не гарантія безпеки.

— За офіційною версією, всі ці діячі, включаючи Захарченко, стали жертвами українських спецслужб…

— Я не розглядаю офіційні версії.

— У вас є інша?

— Думаю, що без участі людей, пов’язаних, скажімо так, з впливовими російськими колами, усунути Захарченко було б неможливо. Не думаю, що рішення про ліквідацію було прийнято офіційними властями, але більш ніж імовірно, що існували серйозні сили, зацікавлені в усуненні.

— А в чому був інтерес цих сил?

— Комерційні питання. Контроль над сірими схемами, над промисловістю, над усім іншим.

— Політичних мотивів не було?

— Якщо б політичні мотиви були головними, то Захарченко просто викликали б у Москву і залишили тут. Як це було, наприклад, з Болотовим (Валерій Болотов, голова Луганської народної республіки з 18 травня по 14 серпня 2014 року. — «МК»).

«ПУТІН ВТРАТИВ ШАНС. РАНО ЧИ ПІЗНО ВІЙНА ПЕРЕЙДЕ В ГАРЯЧУ СТАДІЮ»

— Головною претензією до нинішньої російської влади ви називаєте те, що в 2014 році був приєднаний тільки Крим, а не всі «руські» регіони України. Мені здається, ці закиди не цілком справедливі. Так, Кремль відступив — не пішов на загострення конфлікту з Заходом, зберігаючи, так сказати, живу силу, техніку і економіку. Але ж і ви тоді відступили: залишили Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівку…

— Порівняння некоректне. Давайте розділимо питання на дві частини. Я дорікаю Путіна не за те, що він возз’єднав — не приєднав, підкреслюю, а возз’єднав — тільки Крим. Я ставлю питання інакше: Путін відмовився від возз’єднання розділеного російського народу. Упустив унікальний шанс, який випадає, можливо, раз на століття. По суті, він відмовився захищати росіян в Україні. Захистив на половину, на чверть пальця.

При цьому «збереження живої сили і техніки» очікувано обернулося провалом. Не вирішивши питання з Україною, Путін нічого не виграв. Люди продовжують гинути, війні не видно кінця і краю, витрати на неї зростають. І рано чи пізно ця війна перейде в гарячу стадію, оскільки є громадянською війною, а в таких війнах не буває перемир’я. Є тільки переможці і переможені.

Вступивши в цю війну, він зобов’язаний був її виграти. У цьому разі ми загубили б менше ресурсів і набагато менше людських життів.

— Ну а якби програв? Ставки були дуже високі.

— Програти тоді було неможливо. У 2014 році було можливо все. В 2014 році, якщо б Росія приєднала Харків, Одесу, Дніпропетровськ і на цьому зупинилася, в Європі і США зітхнули б з полегшенням. А те, що вона зупинилася, на чверть зайшовши в Донбас, не викликає нічого, крім глузування. Це як у Салтикова-Щедріна: від нього великих злодійств чекали, а він чижика з’їв. До програшу веде якраз нинішня політика. Повільно, але вірно. Путін один до одного повторює дії Мілошевича. Крок за кроком, рік за роком… Масштаб країни, звичайно, інший, але ті ж помилки.

Тепер — про моїх діях. Якщо б ми не залишили Слов’янськ, то, швидше за все, там би й загинули. Протягом досить короткого терміну. Причому ще до того, як слов’янський гарнізон був би остаточно знищений, ми б дізналися про падіння Донецька, Луганська та про повному розгромі народних республік. На момент, коли ми виходили зі Слов’янська, противник повністю відрізав ДНР від Росії: вся прикордонна зона контролювалася українськими військами. Вся! А у ДНР і ЛНР на двох залишався для зв’язку з Росією один тільки Изваринский коридор.

З військової точки зору залишення Слов’янська було настільки очевидним, настільки безперечним кроком, що немає навіть сенсу це обговорювати. Критику я сприймаю з усмішкою. Люди або не розуміють, про що говорять, або свідомо дезінформують. Так, з військово-політичної точки зору це, звичайно, завдало сильний удар по республікам. Саме тому я до останнього намагався втримати місто. Використовував останню можливість — останню — вивести гарнізон. Ще б добу, і кільце оточення остаточно б сомкнулось.

— У своїх інтерв’ю ви кажете, що у вас був категоричний наказ: не здавати Слов’янськ. І напередодні відступу вам цей наказ кілька разів повторили. Однак ви вирішили піти на прорив, оскільки не бачили іншого виходу. Але тут дивно інше: хто, поясніть, міг віддавати накази людині, командовавшему збройними силами республіки?

— Теоретично міг віддати такий наказ формальний головнокомандувач, яким був Бородай (Олександр Бородай, з 16 травня по 7 серпня 2014 року — голова Ради міністрів Донецької народної республіки. — «МК»).

— Бородай каже, що не віддавав такого наказу.

— Природно, не віддавав. При всьому моєму негативному ставленні до Олександру Юрійовичу він все-таки не дурень. В іншому — без коментарів.

— Військова таємниця?

— Навіть якщо б я був абсолютно цивільним людиною, існують такі поняття, як особиста честь і гідність. Вони включають в себе відповідальність не тільки перед собою коханим і не тільки за людей, якими ти командував, але і за тих, з якими коли-небудь працював.

— Ну а в чому все-таки був «план-максимум»? На що розраховували ви і ваші однодумці навесні 2014 року?

— Я виходив з досить простий і, по-моєму, очевидною логіки. Возз’єднання Криму було найпотужнішим військово-політичним кроком, який у мене в свій час викликала колосальне здивування. Пам’ятаю, коли Сергій Валерійович Аксьонов після свого польоту до Москви зібрав нас, свій вузький штаб, в який входили 10-12 чоловік, і оголосив, що референдум проводимо не про незалежність, а про возз’єднання з Росією, я був вражений до глибини душі. Я був упевнений, що буде нове Придністров’я, нова невизнана республіка.

Але возз’єднання Криму — це рубікон. Та межа, яку неможливо перейти, не здійснюючи рішучих дій. Було ясно, що Захід ніколи не визнає цього рішення, що поки Україна існує в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз, конфронтація буде тільки наростати. Тиск, санкції не припиняться. Цей випадок, коли необхідно було розрубати гордіїв вузол одним ударом, не намагаючись його розплутати. Не можна було зупинятися.

Я вважав, що в Кремлі це розуміють, тому ту обмежену підтримку, яку надав мені Аксьонов, сприймав як дії в рамках цієї логіки. Аксьонов, до речі, дуже недурна людина. Він прекрасно розумів, що Крим без решти Новоросії, без Північної Таврії — це суха рука. Що замість регіону-донора буде нескінченна чорна діра, в яку потрібно вкладати, вкладати і вкладати. Просто щоб «рука» остаточно не засохла.

Я вважав, що наступним логічним кроком буде возз’єднання Донбасу. Як мінімум — перетворення його в незалежний регіон. Після чого буде ефект доміно. Росіяни, російськомовні регіони України — в першу чергу Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон, Одеса — відкладуться від України. Буде створена якась федерація республік Новоросії, які згодом увійдуть в Союзну державу.

Київ я також не вважав втраченим містом. Втративши третини населення, половини економіки, майже всієї інфраструктури, інша частина України — як мінімум до лінії Керзона — через якийсь час теж повинна влитися до складу оновленого Союзної держави. І іншого шляху насправді досі немає. Інший шлях — це капітуляція. Капітуляція на Донбасі автоматично поставить питання про статус Криму.

«КОЛИ МОСКВА ВИЗНАЛА ЛЕГІТИМНІСТЬ ОБРАННЯ ПОРОШЕНКА – ЦЕ ЗАВДАЛО КОЛОСАЛЬНИЙ УДАР ПО ДОНЕЦЬКОМУ ОПОРУ»

— Що ж і коли пішло не так?

— Що щось пішло не так, я зрозумів 26 квітня 2014 року. — «МК»), коли мене попросили зняти маску і дати спільне інтерв’ю з Пушилиным (Денис Пушилин, на той момент — співголова тимчасового уряду ДНР. — «МК»).

— Хто просив?

— Без коментарів. Захочуть — самі скажуть. Зрозумійте одну річ: багато хто з моїх колишніх соратників говорять набагато більше, ніж я, але за те, що їм сходить з рук, мене оголосять зрадником. А їм можна, вони «свої»…

Ну і завершуючи відповідь: певною точкою неповернення стала заява Путіна, що пролунали 7 травня, після переговорів з Дідьє Буркхальтером (з січня по грудень 2014 року — голова ОБСЄ. — «МК»). Треба, мовляв, почекати з референдумом — і інше, і інше, і інше. Це означало не тільки відмову від ідеї Новоросії. Фактично це була відмова від серйозної боротьби за Донбас.

Ну а остання крапка була поставлена 25 травня 2014 року, коли Москва визнала легітимність обрання Порошенка. Це завдало колосальний удар по донецькому опору. Багато хто в українських збройних силах ставилися тоді до Порошенка — і взагалі до київської хунті, — м’яко кажучи, скептично. Але 25 травня у них з’явився легітимний головнокомандувач, накази якого вони стали виконувати.

«ЯКЩО Б ОПЕРАЦІЄЮ ПО НОВОРОСІЇ КЕРУВАВ Я, ТО Я Б ЗАРАЗ СИДІВ У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ І БУВ ГОЛОВОЮ ББ»

— Тим не менш керівництво ДНР на той момент виглядало, м’яко кажучи, своєрідно: глава республіки — громадянин Росії, його перший заступник — громадянин Росії, міністр оборони — громадянин Росії…

— Я не просив призначати себе міністром оборони. Мене цілком влаштовував статус командира Слов’янського гарнізону. Насправді і я був командиром Слов’янського гарнізону, до якого належали також деякі підрозділи, які перебували за межами Слов’янська. До виходу з міста я більше нічим не керував. Тому що стосується того, як виглядало тоді уряд Донецької народної республіки, — питання не до мене. Не я призначав Бородая.

Якби запитали мою думку, я б був різко проти. Наші з Бородаєм особисті відносини тут зовсім ні при чому: тоді я вважав його як мінімум хорошим приятелем. Просто після 20 років знайомства я відмінно знав його ділові якості і розумів, що ця людина навіть з часом не зможе навчитися керувати республікою. Він зовсім не мав досвіду керівної державної роботи. Це звичайний журналіст, політтехнолог. Причому абсолютно неорганізований.

Що ж стосується місцевих кадрів, то проблема була в тому, що всі дієздатні донецькі політичні і громадські діячі, більша їх частина, були вбудовані в олігархічні структури Ахметова і Тарути. І, природно, чекали команди від своїх шефів. Самостійних, хоча б відносно самостійних фігур не існувало.

Тепер про те, що стосується Донбасу. Якби операцією по Новоросії керував я — якщо б така операція була, я б зараз сидів у Дніпропетровську і був, напевно, головою МДБ Новоросії. А може, ніким би не був, сидів би, як і зараз, на пенсії. Але в будь-якому випадку Новоросія була — від Одеси до Харкова. Крім медійного виття, Москва насправді не зробила нічого — нічого корисного, нічого правильного, що могло б привести до перемоги.

— А в чому повинна була полягати допомога? У введенні військ?

— Я маю на увазі, насамперед, фінансову та організаційну підтримку. Якщо вже посилати туди команду, то не групу авантюристів-політтехнологів, які, крім як набивати кишені, нічого не вміють, а людей, які можуть організувати економіку та державне управління. Зовсім не обов’язково було призначати міністрами та прем’єрами. Достатньо, щоб вони були радниками. Замість цього зібрали якийсь мандрівний цирк на кінній тязі з анекдотичними персонажами і відправили займатися роботою, до якої ті були зовсім не пристосовані.

— Але війська все-таки треба було вводити?

— На першому етапі без цього можна було обійтися. Досить було б, щоб Росія офіційно визнала ці республіки і відкрито заявила про їх підтримку. Тоді б силу застосовувати не довелося. Але після 25 травня було потрібно вже, звичайно, вводити війська. Миротворчі сили.

— А які претензії вам, власне, ставилися?

— Що стосується здачі Донецька, я не приховую, що розглядав можливість відводу основних сил в район Сніжного. Чим, власне, і користуються ці люди — моєю щирістю та відвертістю. Це було у другій половині липня, коли українські війська перерізали трасу Донецьк—Сніжне в районі Шахтарська. Якби я тоді був на місці українського військового командування, то, повірте, все для нас тоді б і закінчилося. Але вони кинули на Шахтарськ відносно невеликі сили, а я передбачив цей крок: ще до того, як вони увійшли в Шахтарськ, туди вже прямували п’ять наших рот.

Коли я приїхав в Шахтарськ, я зробив для себе два висновки. Висновок перший: є можливість здобути тут перемогу. Треба просто зняти всі підрозділи, які можна, і відправити в Шахтарськ. Що я і зробив. По-друге, евакуація військ з Донецька перетвориться в панічну втечу, ми не зможемо створити у Сніговому новий центр оборони. Рівень організації ополчення був ще недостатній для того, щоб здійснювати такі маневри. Повернувшись в той же вечір в Донецьк, я зібрав на нараду командирів і заявив, що якщо нас оточать, ми будемо битися в Донецьку. Будемо вести вуличні бої — до кінця.

«ХТО ЗАМІСТЬ ВІТРИНИ РОСІЙСЬКОГО СВІТУ СТВОРИВ СМІТНИК — ЗАСЛУГОВУЮТЬ ВІЙСЬКОВОГО ТРИБУНАЛУ»

— Мене, зізнаюся, вразила ваша характеристика Донецької та Луганської республік: «Кримінальні режими. Трохи гірше, ніж в Києві, але по ряду обставин — біднішими». Коштувала боротьба таких жертв, якщо в результаті вийшло таке?

— Ми всі міцні заднім розумом. Так, коли я 12 квітня 2014 року перетинав російсько-український кордон, звичайно, розраховував на зовсім інший результат. Але в правильності своїх дій не сумніваюся. Боротьбу можна програти війну можна програти. Але це не означає, що не треба воювати і не треба боротися.

Люди, які повстали, які взяли в руки зброю і боролися і продовжують, до речі, битися, — це справжні російські люди. Справжні добровольці, справжні воїни. А от ті, хто їх зрадив і продав, хто замість вітрини російського світу створив смітник, — покидьки і мерзотники, заслуговують військового трибуналу».

Юрій Бутусов,

За матеріалами: Цензор.НЕМАЄ

Источник

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top